Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді - страница 4

Це означало, що Ольговичі визнавали за собою теж право володіти Києвом згідно з існуючим принципом старшинства. Вони зобов’язувались його чітко виконувати, але при умові дотримання протилежною стороною мирного нейтралітету.

На жаль, він постійно далі порушувався. З 1201 року по серпень 1206 року влада у Києві вісім разів змінюється на користь тих чи інших претендентів роду Мономаховичів в основному не за прадавнім звичаєм, а силоміць в результаті усобиць, сили княжих дружин. У цій боротьбі учасники змагань з вигодою для себе використовують ті чи інші інтереси Ольговичів. Ми їх бачимо то на боці Романа Мстиславовича, то на боці Рюрика Ростиславовича. Врешті–решт після цих усобиць чернігівський князь Всеволод Святославич Чермний й собі у середині серпня 1206 року захоплює київський стіл. На перший погляд, він виганяє Рюрика Ростиславовича з Києва, грубо порушуючи принципи старшинства. Однак це не зовсім так.[27] Рюрик всьоме приходить княжити у Київ без дозволу старшого суздальського князя Всеволода Юрійовича, який посадив на київський стіл його сина і свого зятя, Ростислава Рюриковича.[28]

Отже, скинувши свого сина, Рюрик став утримувати Київ незаконно, без дозволу Суздаля.

Всеволод Чермний вирішив припинити всі ці чвари Мономаховичів, вакханалію в Руській землі силою Ольговичів. Стосунки між двома могутніми родами набули в той момент конфронтаційного характеру, забарвлені неодноразово кров’ю. Таким чином на передній план виступило право сили. Скидаючи незаконну владу Рюрика, Всеволод Чермний разом з тим утверджував справедливі претензії на київській стіл Ольговичів, які у своїй більшості, за висновком дослідника Р. Зотова, були «без сумніву, старші Мономаховичів, і добре знали і пам’ятали свою старшість».

Сіверські князі Ольговичі, діючи об’єднано у 1206 році, перед взяттям Києва, поширюють свою владу у далекому Галичі, Звенигороді, у яких фактичне правління належало боярам.

Захоплення віддалених регіонів не було випадковим. «Якщо Ольговичі діяли так, а не інакше, — пояснює їх дії Р. Зотов, — то думаємо, саме тому, що вони керувались визначеними поняттями про родову старшість».[1]

У цьому разі йшлося про фронтальне послаблення Мономаховичів, витіснення їх на північ.

Успіхи Ольговичів у 1206 році покликали до діла молодого княжича Михайла Всеволодовича. Зайнявши Київ, його батько надсилає у Переяслав, сину суздальського князя Ярославу вимогу: «Йди з Переяслава до отця свого в Суздаль, а Галича не добивайся! А якщо добром не підеш, так я іду на тебе!».[2]

У Переяслав був направлений княжити Михайло Всеволодович. Але він там утримався недовго — близько року. Рюрик Ростиславович, захопивши Київ, посадив у Переяславі свого сина Володимира.[3]

Подалі, аж до 1223 року, життєвий шлях князя Михайла невідомий. Маємо лише житійні повідомлення про велику увагу молодого батька вихованню дітей. Перша дочка Феодолія, як, очевидно, і Марія, у свій час отримали досить серйозну середню освіту. Князь Михайло піклувався про ретельне вивчення ними релігійної літератури, його боярин Феодор навчав князівен філософії.[4]

Вони знали твори Платона, Арістотеля, Гомера, Есхіла, Вергілія[5] та інших зарубіжних авторів. Сестри також штудіювали риторику та граматику. На Заході тоді ознакою доброго виховання жінки високого становища вважалося не тільки ретельне вивчення нею літератури, а й вміння складати вірші, оповідання. Очевидно, ця мода дійшла й до Чернігова. Щоправда, на Русі достойнішим заняттям для княжих вихованців було переписування і перечитування божих книг, житій. Складання їх оцінювалося як подвиг.[6]

Духовні отці заохочували письменний люд у такий спосіб шукати спасіння — очищення душі. Найулюбленішим твором Марії Михайлівни стало житіє про невинно забитих Бориса та Гліба. Розповіді настоятеля Борисо–Глібського монастиря Іоанна, який був духовним патроном княжої сім’ї, про мучеників міцно запали у душі юної княжни. На їх честь вона пізніше назвала своїх синів. Стилістика житія про святих у деяких деталях проглядається і у її житійних творах.