Твори. Том 1 - страница 8

Така виховна праця в усесвітньому масштабі, не тільки по школах проваджена, а й силами всіх охочих – вдома, в різних товариствах, у кабінетах письменників і вчених, газетних редакціях, видавництвах тощо, кінець-кінцем закорінить, за Велзом, у сотнях мільйонів мозків ідею універсальної держави як мірила для політичних установ і для загальної поведінки, і коли еволюція в людській свідомості дійде краю, тоді й мрія про єдину цивілізацію, про єдине суспільство більше не буде химерою, а безбільно, без пролиття крови перетвориться на живу дійсність.

Повертаючись на схилі віку до давніх своїх надій на рятівниче спливання часу, Велз проголосив головною наукою в реорганізованій системі освіти історію, бо хід історичного процесу, поправно зрозумілий, нібито незаперечно промовляє про ймовірність створення на Землі єдиної держави. Певна річ, те підказане вузьким національним егоїзмом перекручування і підтасовування фактів, яким, на його погляд, була історія досі, не могло його задовольнити. Він мав на увазі правдиву, прозірливу, суцільну історію Землі і людства від протоплазми аж до Версальського трактату. І віра його в можливість перевиховати сотні мільйонів мозків за допомогою кількох сот сторінок друкованого тексту була така безмежна, що він сам найенергійніше взявся до виховної праці. Року 1920 з’явився Велзів «Нарис історії», слідом за ним – стисліша «Коротка історія світу» (1922), – дві повні бадьорости й оптимізму книжки з серії пам’яток, потрібних для загального перевиховання суспільства, два взірці першого розділу «Біблії нової цивілізації».

Навіть ворожа до Велза буржуазна критика відзначила «монументальність» його історичного досліду (W. Weygandt. A century of the english novel, New-York, 1925, стор. 411). Справді, з цими свіжими оглядами всесвітньої історії, задуманими просторо і написаними як цікавий роман, на дві дотепні книжки стало більше. Але ж коли є помилка в засновках, то й висновок хибить, і затрачене на мудрий силогізм зусилля пропадає марно. А в засновках Велз помилився. Перегорнувши літопис Землі, склавши спис людських безумств і злочинств, розвінчавши стількох Цезарів і Наполеонів, як міг він не помітити, що кожна сходинка поступу добре далася людству взнаки? То тільки житійні святі різних визнань сами здирають з себе пурпурові шати і самохіть зрікаються тронів, урядів, гонорів, щоб потім тисячоліття дурив побожні серця облудний огник надії. Реальні ж перемоги завжди коштували крови. Кожний той крок, що провадив життя до волі, свідомости й сили, був кроком в’язня в кайданах, і ще жодний тюремник не віддав з ласки своєї ключів від в’язниці. Гадці, ніби можна винищити одним розумним словом відвічні антагонізми і стерти з Землі всілякі кордони, що розмежовують людство, найбільше й суперечить хід історичного процесу. Вона зайвий, непотрібний раз збиває колективну енергію на хибну путь прекраснодушних марень про чудесне перетворення людей владичним помахом руки на «єдину отару з єдиним пастирем». Чи не надійніше дожидатися зелених туманів мандрівниці-комети? А втім, подібні закиди не могли б спинити Велза, бо саме напередодні тих років, коли він писав свою історію, лихоліття війни привело його до переконання, що над усім людством незримо царює не хто інший, як Бог. Щоб і його вмістити в свою систему, він витратив багато енергії в книжці «Бог – невидимий король»» (1917) і в трьох богошукальних романах: «Містер Брітлінґ бачить усе» (1916), «Душа єпископа» (1917), «Незгасний огонь» (1919). Погодьмося чи не погодьмося з привілеєм великих людей плекати свої улюблені помилки і перейдімо до огляду другої половини Велзової творчости.

Справа в тому, що наукова та соціальна фантастика і соціологія – то не єдиний напрямок його творчої думки. Поряд Велза-провидця, громадянина Утопії, існує й інший Велз – той Велз, що живе серед нас, у світі відомих нам трьох вимірів. І більшої слави зажив на своїй батьківщині саме цей другий Велз – за свої реалістичні романи, а не перший.

Почав Велз дієпис англійського побуту автобіографічним романом. Гупдрайвер, прикажчик з мануфактурної крамниці під час своєї кумедної подорожі самокатом, – у «Колесах фортуни» (1896), бідний студент педагогічної академії – з «Кохання і містер Льюїшем» (1900), прикажчик Кіпз – з роману «Кіпз» (1905), – це до певної міри сам буденний Взлз вісімдесятих та дев’яностих років, у гарячу пору своєї торговельної кар’єри і шкільної науки. Провінціальні пересуди, голодні сподіванки на стипендію, заїздний жанр і вуличний лондонський пейзаж з безпритульною пристрастю, болі та радощі простих душ, трагікомедія окремих існувань, – ні вище, ні дальше в цих трьох романах ще не сягає Велзова спостережливість. Характерно, що вже за першого забігу на англійську дійсність Велз не знайшов у ній нічого просвітлого. Хоч то й була ретроспективна подорож до того оточення, серед якого він жив за дитячих і юнацьких літ, а нам властиво ідеалізувати в пам’яті свої молодощі, проте дістало воно від його дуже низьку оцінку. Тавро нудьги, марноти й суму лежить на міщанському світі Гупдрайверів і Кіпзів, від розчарування до розчарування спливає життя заплутаного в злиднях інтелігента Льюїшема. Таке саме враження порожнього, нікчемного животіння залишають і два інші Велзові твори аналогічного змісту: перший – оповідання про англійське провінціальне учительство «Серце міс Вінчелсі» (1905), другий – роман з життя дрібної буржуазії «Історія містера Поллі» (1910).