Врачевание и психика. Жозеф Фуше - страница 13

Можна було б подумати, ніби це витівки одержимого, оскаженілий шал фанатичного химерника! Та насправді, навіть перебравшись в удавану пристрасть, Жозеф Фуше вираховує й далі, завжди залишаючись реалістом. Він знає, що мусить звітувати Конвентові, знає також, що разом з асиґнаціями давно вже впав курс патріотичних фраз та відозв, і, якщо прагнеш зачудування, треба вдатися до мови металу. Тому, коли полки, які спорядив Фуше, йдуть маршем до кордонів, усю здобич з пограбованих церков він надсилає до Парижа. Скрині за скринями довозять до Конвенту, повні золотих ковчегів, розбитих і розплавлених срібних свічників, важких щирозлотих розп’ять і виколупаних самоцвітів. Фуше знає, що Республіці над усе потрібні живі гроші, і перший, сам-один посилає депутатам таку промовисту здобич із провінції. Депутати спершу вражені таким свіжим завзяттям, а потім вітають його гучними оплесками. Відтоді в Конвенті знають і згадують Фуше як залізного чоловіка, найбезстрашнішого, найзавзятішого республіканця Республіки.

Коли, виконавши місію, Фуше повернувся до Конвенту, то вже не був незначним і незнаним депутатом 1792 року. Чоловік, що виставив десять тисяч рекрутів, вичавив з провінції сотню тисяч золотих екю, двісті тисяч фунтів щирого золота, тисячі зливків срібла, жодного разу не вдаючись до «rasoir national»[8], до ґільйотини, звичайно ж, «pour sa vigilance», своєю ревністю, породив захват у Конвенті. Ультраякобінець Шомет публікує гімн про його звитяги. «Громадянин Фуше, – пише він, – доконав того дива, про яке я повім. Він ушанував старість, піклувався про немічних, стерігся лиха, розтоптав фанатизм, знищив федералізм. Він знову почав виплавляти залізо, арештував підозрілих, показово карав кожен злочин, переслідував та ув’язнював визискувачів». Через рік після того як несміливо, вагаючись, Фуше сідав на лави поміркованих, його вважають за найрадикальнішого радикала, і тепер, коли Ліонське повстання вимагало надто вже енергійної людини без докорів і вагань, хто міг видатись придатнішою кандидатурою для запровадження найстрахітливішого едикту, який коли-небудь вигадувала ця чи якась інша революція? «Твої дотеперішні заслуги перед Революцією, – декретує пишномовним жарґоном Конвент, – громадяни прирівнюють до завдання, що постає перед тобою. Ти маєш розпалити загаслий смолоскип громадянського духу у Ville Affranchie[9] (Ліоні). Завершуй Революцію, доведи до кінця війну з аристократами, і та руїна, яку вони готували, нехай упаде на них самих і розчавить їх!»

І в образі месника та руйнівника, «Mitrailleur de Lyon»[10], Жозеф Фуше, майбутній мільйонер, а згодом герцоґ Отрантський, уперше потрапляє на сторінки світової історії.

Книгу Французької революції рідко розгортають саме на одній з найкривавіших її сторінок, присвяченій Ліонському повстанню. Проте навряд чи ще десь, навіть у самому Парижі, так контрастно вимальовувались соціальні суперечності, ніж у цьому осередку шовкоткацтва, першому промисловому місті тодішньої дрібнобуржуазної й селянської Франції. Ще під час суто буржуазної революції 1792 року робітники там уперше згуртувались у значну пролетарську масу, гостро відмежувавшись від роялістичних духом капіталістів-підприємців. Не дивно, що саме на цьому гарячому конфліктному ґрунті і реакція, і революція прибрали найкривавіших, найфанатичніших форм.

Прихильники якобінської партії, маси робітників і безробітних, згуртувались навколо незвичайного чоловіка, одного з тих, що раптом зринають угору при будь-якому перетворенні світу; це люди наскрізь чисті, з ідеалістичною вірою, і вони завжди спричиняють більше лиха своєю вірою і проливають більше крові своїм ідеалізмом, ніж найцинічніші реальні політики й найнесамовитіші зарізяки. Завжди саме ці, зі святою вірою, релігійні, екстатичні люди, мавши найкращі наміри змінити і вдосконалити світ, дають поштовх до вбивств і всякого лиха, хоч самі відчувають до них огиду. Той з Ліона звався Шальє, він був забіглим священиком і колишнім крамарем, якому революція стала ще одним царством Ісусовим, справжнім і праведним, і прихилився він до неї з самовідданою, сліпою любов’ю. Для цього натхненного читача Жана Жака Руссо піднесення людства до розуму й рівності знаменувало прихід тисячолітнього царства, його полум’яна й фанатична любов до людей вбачала вже просто над обрієм зорю нової й неминущої людськості. Зворушливий дивак: коли впала Бастілія, пішки, шість днів і ночей несе він голіруч фортечний камінь із Парижа до Ліона і вмуровує його там у вівтар. Як самого Бога, новочасну піфію вшановує він Марата, цього пристрасного, вогнекровного памфлетиста, напам’ять вивчає його промови й дописи і, як ніхто інший, запалює робітництво своїми містичними та інфантильними промовами. Народ інстинктом відчуває в ньому палку, співчутливу любов до людини; ліонські реакціонери теж саме цього кристального, натхненного духом і майже до нестями одержимого любов’ю до людей чоловіка вважають ще небезпечнішим за найгаласливіших якобінських баламутів. До нього горнеться всяка любов, проти нього купчиться вся ненависть. А коли в місті почалися перші заворушення, цього неврастенічного і трохи кумедного фантаста запроторили, як заводія, до в’язниці. З допомогою сфальшованих листів насилу зліпили звинувачення й засудили його на смерть – щоб дати втямки решті радикалів і кинути виклик паризькому Конвентові.