Врачевание и психика. Жозеф Фуше - страница 17

. Але цю, вже й так прикру патетичну церемонію зробив ще ганебнішою вкрай дошкульний і дурнуватий несмак: тріумфально, стрибаючи, мов індіанці, галаслива юрба тягла пограбоване церковне начиння, чаші, ковчеги та ікони; позаду дріботів віслюк, якому на голову хтось вправно настромив крізь вуха вкрадену єпископську митру. До хвоста бідолашного вуханя прив’язали розп’яття й Біблію – отак серед білого дня, на радість ревучій потолочі, у вуличному брудові на віслючому хвості теліпалося Євангеліє.

Нарешті просурмили військові фанфари, всі спинилися. На широкому майдані на вівтарі з лугового дерну врочисто встановили бюст Шальє та урну, а три народні представники побожно схилились перед новітнім святим. Першим просторікував досвідчений актор Коло д’Ербуа, потім говорив Фуше. Вмівши так добре мовчати в Конвенті, він раптом віднаходить голос, надміру заходившись голосити над гіпсовим погруддям: «Шальє, Шальє, тебе вже нема! Мученику Свободи, ти став жертвою вбивць, але кров тих злочинців стане єдиною спасенною жертвою, що дасть полегкість твоїй згорьованій душі. Шальє, Шальє! Перед твоїм образом ми присягаємо помститися за твоє мучеництво, а замість курного фіміаму паруватиме кров аристократів». Третій народний представник був не такий красномовний, як аристократ у прийдешньому майбутній герцоґ Отрантський. Він святобливо поцілував бюст у чоло й кинув над майданом: «Смерть аристократам!»

Після такого врочистого потрійного вшанування запалили величезне багаття. Й оком не змигнувши разом з обома колеґами дивився Жозеф Фуше, донедавна ще мавши на голові тонзуру, як від ослячого хвоста відрізали Євангеліє і жбурнули у вогонь, де в яскравому полум’ї з риз, требників, облаток і дерев’яних святих воно оберталось у дим. Потім, немов винагороджуючи за блюзнірську службу, того сірого на копитах напоїли зі священної чаші. Скінчивши таку нестерпучу гидоту, четверо якобінців знову взяли на плечі погруддя Шальє й занесли до церкви, де врочисто вмостили його на вівтарі замість потрощених зображень Сина Господнього.

А щоб пам’ять про таку врочистість зоставалася неминущою, через кілька днів випустили медаль. Але сьогодні її не знайти, очевидно, згодом герцоґ Отрантський їх усі поскуповував і знищив, так само як і книжки, що докладно описували цю величну звитягу його ультраякобінського й атеїстичного періоду. Він і сам усе добре пам’ятав. Але згодом його світлості, панові сенатору, міністрові найхристияннішого короля надто було б уже прикро, якби хто інший міг пам’ятати чи пригадати ліонську відправу.

Хоч як огидно почав свій перший день у Ліоні Жозеф Фуше, проте вдавався лише до театру й сміховинного маскараду, нічиєї крові ще не пролито. Та вже наступного дня консули невідлучно замкнулись у віддаленому будинку, а боронячись від непроханих, виставили навколо збройні пости – немов символічно взяли двері на штаби перед усякою ласкою, проханням і милосердям. Створили революційний трибунал, а про те, яку моторошну Варфоломіївську ніч готували народні королі Фуше й Коло, писалося в їхньому страшному листі до Конвенту: «Ми виконуємо, – писали обидва, – нашу місію з завзяттям, властивим справжнім республіканцям, і з тієї висоти, на яку підніс нас народ, ми не опустимось задля нікчемних інтересів кількох людей, що мають більшу або меншу провину. Ми відгородилися від усіх, щоб не марнувати часу й ні на кого не зважати. Перед нашими очима тільки Республіка, що звеліла дати науку, провчити так, щоб затямили скрізь. Ми чуємо тільки волання народу, який вимагає негайно і страхітливо помститися за кров патріотів, аби не довелося знову побачити, як вона ллється. Ми переконані: в цьому мерзенному місті невинні тільки ті, кого гнобили та ув’язнювали кати народу, ми нітрохи не віримо сльозам каяття. Нашої сили не ослабить ніщо. Громадяни, ми запевняємо вас, що вважатимемо милосердя за небезпечну слабкість, здатну за мить знову роздмухати злочинні сподівання, тоді як їх слід загасити геть. Виявити бодай комусь милосердя – значить, дати попуску всім злочинцям і зробити наше правосуддя нечинним. Руйнування надто вже забарне, республіканське нетерпіння вимагає швидких засобів: тільки вибухи та всепожерний вогонь виявлять усю силу народного гніву. Воля народу – не те, що воля тиранів, її стримувати не слід, нехай буде вона, мов буря».