Врачевание и психика. Жозеф Фуше - страница 20

Давній страх опановує Фуше: опинитися не з більшістю. Терористів повалено – навіщо й далі бути терористом? Ліпше негайно перекинутись до поміркованих, до Дантона й Демулена, що вимагали тепер «трибуналу милосердя»; слід негайно розгорнути плаща для свіжого вітру. 6 лютого Фуше раптом наказує припинити розстріли, і тільки гільйотина (на яку він колись нарікав у памфлетах, що вона повільно працює) ледь-ледь порається далі: дві, щонайбільше три голови за день – сута дрібниця, як порівняти з давнішими національними святами на Бротійських луках. Миттю звертає він тепер усе своє завзяття супроти радикалів, проти упорядників своїх свят і виконавців своїх наказів, революційний Савл перекидається раптом у гуманного Павла. Фуше простісінько переходить на протилежний бік, друзів Шальє називає «збориськом анархістів і заколотників», швидесенько розпускає десяток-другий революційних комітетів. І тут сталося щось вельми незвичайне: зацькована, до смерті перелякана ліонська людність у герої розстрілів Фуше зненацька побачила свого рятівника. А ліонські революціонери знов один за одним посилали гнівні листи, звинувачуючи Фуше в млявості, зрадах і «утисках патріотів».

Саме в таких сміливих змінах, у зухвалих переходах серед білого дня до іншого табору, у втечах до переможця й полягають воєнні хитрощі Фуше. Тільки завдяки цьому вирятовує він власне життя. Він грав на обидва боки. Якби в Парижі його звинуватили в надмірному милосерді, він міг би показати тисячі могил і зруйновані ліонські фасади. Якби ж його звинуватили в убивствах, міг би послатися на скарги якобінців, що закидали йому «модерантизм» – завелику поміркованість. Він міг – це вже звідки вітер повіє – з правої кишені витягти посвідку про нещадність, а з лівої – про людяність, міг однаково виступати і катом, і рятівником міста Ліона. І справді, отакими хитрими шулерськими фокусами йому пощастило згодом усю відповідальність за вбивства почепити на шию своєму щиросердому й простакуватому приятелеві Коло д’Ербуа. Але йому вдалось одурити тільки нащадків: у Парижі невблаганно чатує Робесп’єр, ворог, який не може подарувати Фуше, що той випхав з Ліона його власну людину – Кутона. Двоязикого Фуше він знає ще з Конвенту і з неослабною пильністю стежить за всіма його переходами й перетвореннями, коли той тепер квапливо ховається від бурі. Робесп’єрова недовіра має залізні пазурі: з них не видирається ніхто. 12 жерміналя Робесп’єр примусив Комітет громадського порятунку відправити Фуше погрозливий декрет з наказом негайно прибути до Парижа і звітувати про ліонські події. Той, хто три місяці очолював невблаганний суд, тепер сам іде до трибуналу.

До трибуналу, а за що? За те, що він за три місяці вбив дві тисячі французів? Здавалося, за те, що й Кар’єр та решта катів народу. Та аж тепер усі дізналися про політичну геніальність останнього приголомшливого перетворення Фуше: ні, він має відповідати за утиски радикальної «Société populaire»[15], за переслідування якобінських патріотів. «Mitrailleur de Lyon», того, що стратив дві тисячі жертв, звинувачують – незабутній історичний фарс! – у найшляхетнішому злочині, який тільки знає людство: в надмірній людяності.

3 квітня Фуше дізнається, що його для звіту вимагає в Париж Комітет громадського порятунку, 5-го сідає в подорожню карету. Його від’їзд супроводять шістнадцять глухих ударів, шістнадцять ударів ґільйотини, востаннє виконавши при ньому різницький обов’язок. І ще два найостанніші вироки доконано поспіхом того дня, два вже аж надто дивні, бо хто ж був запізнілою жертвою масових убивств, чиї голови (як цинічно казали в ті часи) треба сплюнути в кошик? Не хто, як ліонський кат і його помічник. Навіть до тих, хто з однаковою байдужістю з наказу реакції ґільйотинував Шальє та його друзів, а потім з наказу революції – цілі сотні реакціонерів, теж дійшла черга ставати під ніж. Хоч як би хотілося, з судових актів важко второпати, які злочини їм приписували; їх, очевидно, просто віддали на пожертву, щоб не розповіли наступникам Фуше й нащадкам про Ліон. Найкраще вміють мовчати мертві.