Врачевание и психика. Жозеф Фуше - страница 22

Цього разу депутати теж ні на що не зважились. Тільки б хоч якось не зачепити комітети – той невидимий трибунал! Виправдань Фуше вони і не прийняли, і не відхилили, а просто дали їх на розгляд Комітетові; одне слово, висадили на той самий берег, від якого так ревно відгрібав Фуше. Першу свою битву він програв.

Тепер Фуше пройняло циганським потом. Надто далеко він заплив, не знаючи берега, – нині ліпше мерщій відступити. Краще капітулювати, ніж одинцем боротися з наймогутнішим. Отож Фуше покаянно стає навколішки, схиляє голову. Цього ж таки вечора він подався до Робесп’єра додому, щоб поговорити з ним, або, правду кажучи, виблагати ласку.

Не було при тій розмові жодного свідка. Знаємо тільки, чим вона скінчилась, а уявити її можна, спираючись на страхітливо разючий опис таких відвідин у мемуарах Барраса. Певне, що й Фуше мусив, ще не ставши на дощаний поріг невеликого міщанського будинку на вулиці Сент-Оноре, де Робесп’єр, мов на вітрині, виставляв свою чесноту і злидні, відповідати господарям, що, наче святощі, берегли свого бога й пожильця. Певне, й Фуше, як і Барраса, Робесп’єр прийняв у малій, тісній кімнаті, марнославно оздобленій самими Робесп’єровими портретами, мабуть, і сісти не запросив, а трактував з одвертою неприязню й зумисною чванькуватою зневагою, мов послідущого злочинця. Бо цей чоловік, що несамовито кохався на чесноті й не менш нестямно і сліпо був залюблений у власну чесноту, не має милосердя й прощення для тих, хто бодай раз мав думки не такі, як у нього. Нетерпимий і фанатичний, Савонарола розуму й «чесноти», він відкидає будь-які спроби домовитись – ба навіть ворожу капітуляцію; саме там, де політика владно вимагає порозуміння, він насаджує скам’янілу ненависть і догматичну зарозумілість. А з того, що все-таки казав тоді Фуше Робесп’єрові і що йому відповів той суддя, знаємо тільки одне: то було не ласкаве прийняття, а нищівна й нещадна проповідь з амвона, холодна й неприхована погроза, смертний вирок во плоті. Тремтячи з люті, переступаючи поріг уже на вулицю Сент-Оноре, відкинутий, принижений і загрожений, Фуше знає, що віднині тільки одне врятує йому голову: коли друга голова – Робесп’єрова – впаде першою в кошик. Війну на смерть і життя оголошено. Розпочався поєдинок Фуше з Робесп’єром.

Поєдинок Робесп’єра з Фуше належить до найнапруженіших, психологічно найгостріших епізодів історії революції. Обидва розумні, обидва політики, але обидва й досі – і зачепа, і той, хто боронився, – помилялися в одному: надто довго недооцінювали один одного, хоча кожен гадав, ніби віддавна знає супротивника. Робесп’єр для Фуше – й досі сухий і виморений адвокат, що разом з ним у провінційному араському клубі ставив жартівливі сценки, фабрикував солоденькі віршики в Ґрекуровій манері, а потім нескінченними фразами знуджував Збори 1789 року. Фуше не помітив, а якщо й помітив, то запізно, що внаслідок упертої наполегливої роботи над собою разом із зростанням завдань демагог Робесп’єр зробився державним діячем, спритний інтриґан став тверезим політиком, а ритор – справжнім оратором. Відповідальність майже завжди підносить людину до величі – і так зріс Робесп’єр, відчуваючи власну обраність, вважаючи, що з-поміж усіх тих неситих заробітчан і нестримних галасунів доля йому одному доручила порятунок Республіки. Мов святу й доконечну місію в інтересах людства, він береться втілювати саме свою концепцію республіки, революції, доброзвичайності й навіть божественності. В оцій Робесп’єровій незламності полягають водночас увесь чар і слабкість його характеру. Бо, сп’янілий від власної несхитності, зчарований своєю догматичною міццю, кожну думку, відмінну від власної, він вважає не просто іншою, а зрадою, і тому крижаним кулачком інквізитора штовхає кожного інакодумця, мов єретика, на новітнє вогнище – ґільйотину. Безперечно, в Робесп’єрі 1794 року жила велика й чиста ідея. Та ліпше сказати – не жила, а заклякла в ньому. Як вона від нього, так і він від неї не могли відокремитись (доля всіх догматичних натур), і цей брак душевного тепла, поривного гуманізму позбавив його дії справді значущої сили. Його міць – тільки в несхитності, сила – тільки в твердості; диктаторство стало для нього змістом і формою життя. Отже, лише тавро власного «я» він міг поставити на революції – або мусив зламатися.