Замах на Селену (Збірка) - страница 12
В кінці другого дня гостю попередили: корабель для повернення на Землю готовий. Настав час прощатися з цим добрим світом.
Оксану охопив розпач. Хотілося побачити Андрія, та й хіба тільки побачити? Як же тепер бути без нього? Скучатиме. І хто розрадить? І скільки часу потрібно буде, щоб його забути?..
— Я почув твої болі, — сказав Андрій, виходячи з невеличкого зорельоту, що безшумно опустився на космодромі, — І радий, що не запізнився. Оксано! Прошу тебе, залишайся у нас! Ти на Землі ні з ким не зв’язана. Я буду тебе шанувати.
Оксана з радістю ступила йому назустріч. А потім отямилася і сумно сказала:
— Як же я можу жити в цьому доброму світі, коли там залишилася моя хвора Батьківщина?
— Чим же ти зможеш їй зарадити? — питає зі смутком у голосі Андрій.
— Я вірю, що нас таких багато, котрі добровільно стануть її лікарями. І я буду з ними поруч.
— Ти твердо вирішила повернутися?
— Інакше не можу.
— Я радий за твій вибір, Оксано! Дозволь прилітати до твоєї криниці?
— Я буду тебе чекати, Андрію, але не біля криниці. Я буду там, де ще нуртують злі помисли, де ще шаленіє злоба, — і ступила на трап зорельота.
Андрій подумав: «Скільки в мене вистачить сил, я допоможу тобі у твоєму благородному ділі».
Світлячок
В його поведінці постійно відчувалася радість. Навіть у найкритичніший момент, коли начальство було незадоволене нашою конторою і ми принишкло очікували вибуху негативних емоцій, Никифор — рядовий рахівник — мав вигляд найщасливішої людини у світі. Ми все дошукували причини такого оптимізму, та нічого не змогли виявити. Під час наших розвідок Никифор замикався в собі і з потаємною усмішкою уперто мовчав, а згодом знову, розквітав, неначе тільки вчора виграв у лотерею не менше, як півтори тисячі карбованців. Ми ні разу не бачили Никифора заклопотаним, а чи стривоженим. Акуратно зодягнений, причесаний та ще й напарфумленнй щоранку влітав до контори з таким виглядом, наче тільки що повернувся із найдальшої планети Сонячної системи і має щось незвичайне розповісти. Він не проявляв негативної реакції і на образи чи ущипливі дотепи в його бік. Хтось із співпрацівників висловив здогад, що Никифор не інакше, як йог, або ж вступив у новітню секту іновірців, про яку ми ще анічогісінько не знаємо. До такої думки нас спонукало те, що він не курить, остерігається хмільного, у спілкуванні з колегами ласкавий і упереджено чемний, до старших ставиться завбачливо, а з начальством — послу шний.
Якось, коли Никифор був відсутній, зібрався увесь наш колектив і поставив питання руба.
— Ми не можемо, — сказав головний конторський працівник, — далі миритися з тим, що простий і необдарований ніякими особливими якостями рахівник може вести себе так, начебто світ збудований тільки в першу чергу для нього одного. Тим більше дивно: в країні інфляція грошової одиниці, мітингова стихія, незадоволення владою, а він чомусь радіє.
— Так, — вигукнула літня жінка, — Никифор, як особа, випав із нашого середовища.
— Він у мене викликає своєю поведінкою злість, — сказав рахівник відділу постачання.
— Никифор, напевно, одержав від багатющого заокеанського дядька спадок, тому такий радісний! — вигукнув рахівник городньої бригади.
— А, може, він очікує нащадка? — додав обліковець трудоднів.
— Так, так! Ми не маємо жодної уяви про його сімейне становище! — сказав комірник.
— То ж давайте, — зробив висновок головбух, — дізнаємося, як він себе поводить з власною дружиною. Бо часто буває — на роботі хоч до рани прикладай, а вдома — деспот.
Ця пропозиція і наштовхнула нас до вироблення стратегічної дії. Ми придумали для Никифора пастку. Організували в конторі вечоринку в честь народження одного із співробітників. Всі обов’язково повинні прийти із дружиною чи з чоловіком. Для твердості рішення вивісили об’яву, а Никифора повідомили під розписку.
Він спочатку розгубився, закліпав очима, а потім сказав:
— Якщо так вимагає народ, виконаю його волю з радістю.
Нас оте «з радістю» зовсім не порадувало, бо ми очікували іншу реакцію життєлюбця. Ми його радостями вже і так ситі по саме горло, але стріла випущена і її вже не зупиниш.