Замах на Селену (Збірка) - страница 36
— Скажіть, будь-ласка, — звернувся один із екскурсантів, — якщо довкола ось цієї жінки існує її власне біополе, чи не значить це, що вона продовжує жити?
— Так! Ця жінка живе, але в іншому потоці Всесвітнього часу. Шкода тільки, що нам не відомо, які вона має можливості для спілкування із довколишнім світом.
Коли портрет Ізабелли був готовий, Миролюб почав створювати власний портрет. Для цього не треба виходити з кімнати.
Ізабелла тепер з ним поряд, її погляд зігріває душу, вселяє спокій та умиротворення. Намалювати ж автопортрет — це ідея Ізабелли. Під час прогулянки у формі біополів Миролюб із нею побували на її батьківщині у роках її дитинства. При цьому різниця у віці — двісті років — не має ніякого значення. Бо, коли людина перебуває у полевому стані, час втрачає земні виміри. Але є і незручності. Миролюб мусить обов’язково повертатися в земну форму існування. Причому, це треба робити до сходу сонця. В іншому випадку він може залишитися у позаземному житті навіки. Ізабелла, у зв’язку з цим, висловила думку: а що, коли поряд із її портретом стоятиме портрет Миролюба? Тоді їхні біополя не залежатимуть від земних умов існування.
Після однієї із подорожей у минуле, коли вони мало не запізнилися з поверненням, Миролюб вирішив створити автопортрет.
Писалося легко і натхненно. У процесі творення відчув, що оволодів мистецтвом перенесення на полотно власного біополя. Отже, і він володіє внутрішнім зором, про що нагадував екскурсовод. Але ж чи знає той самий екскурсовод, що людина в біопольовому стані має можливість мандрувати по сторінках Всесвітнього часу? Ні! Ніхто, певно, досі про це не знає!
Нарешті, настав заключний момент творення автопортрета. Миролюб міркує: «Людина смертна і тільки мистецький твір може продовжити її життя безконечно. Настане час, коли люди знайдуть ключ, яким відкриватимуть таємницю полотен, створених великими митцями. І колись хтось отим ключем відкриє і моє біополе на цьому автопортреті і прочитає мої мислі, довідається про мою любов до жінки з дев’ятнадцятого століття і мої дійства у сьогоднішньому дні серед безлічі всесвітніх днів…».
Коли був покладений на полотно останній мазок пензля, Ізабелла зійшла з картини знаменитого іспанця і сказала:
— Відтепер нас ніхто не розлучить.
Вранці знайшли Миролюба мертвим. Два портрети стояли поряд. Ізабелла дивилася не в далину, а на Миролюба, що гордовито красувався на портреті праворуч неї. Погляд її був, як і раніше, суворим, тільки на вустах появилася ледь помітна усмішка. У погляді Миролюба віддзеркалювалася вічність.
Бранець підводного царства
Шторм налетів зненацька. Шхуну кидало з гребня на гребінь, як тріску. Арсен вийшов з рубки, цього не треба було робити. Підступна хвиля вдарила у спину, коли відвернувся від різкого вітру, і поволокла, накривши товщею роз’яреної води. Відчув, що довго борсатися не зможе. Покидали останні сили, як раптом щось обхопило за плечі і потягнуло в морську глибінь.
Прийшов до тями під велетенським склепінням підводного гроту. Біля очей промайнув овал обличчя вродливої жінки. Ворухнувся, пошщав рукою ліжко — низенька кам’яна тумба, застелена м’якою ковдрою із сухих водоростей.
Підвів голову. Молода жінка із коротенькою зачіскою і непокритим тілом уважно стежить за його пробудженням. Перед ложем-тумбою в овальному отворі підлоги хлюпається темна вода. Жінка по пояс у цій ополонці.
Вгорі склепіння, осяяне блідим світлом. Воно ллється із сріблястих велетенських раковин, що звисають зі стелі на зелених рослинних линвах. Нижче цих дивних світильників по стінах в’ється широколисте пагіння з гірляндами біло-рожевих суцвіть. В підлозі то тут, то там кілька отворів-ополонок, також заповнених темною водою.
Жінка дзвінким гортанним голосом щось промовила. Арсен показав рукою, що не розуміє. Усміхнулась і, вказавши на себе, декілька разів вигукнула:
— Арі! Арі!
— Арсен! — відповів, вказуючи на; себе.
— Арсі! — повторила радісно і зникла у темній безодні проруба.
Поки Арсен оглядав дзвоноподібний грот, появилася Арі, поставила біля нього круглу чашу-раковину, підняла кришку. По блискучих зернятках риб’ячої ікри стікали прозорі краплі води. Не виходячи з ополонки, показала рукою, щоб скуштував.