Зверь выходит из вод - страница 11

– Поети ще більш наївні, і нічого подібного не мають на думці. Вони випускають на папір наболіле, те, що не дає спокійно жити. Не дає миритись із життям. Їх душа кричить віршами. Так дитина, народившись, перш за все сповіщає світу про себе криком. Так і поет сповіщає про свою душу криком віршів.

– Очень высокопарно, Гречук, – скривился Михалыч. – Я был о вас лучшего мнения.

– Я був о людях, що приносять клятву Гіппократа, теж кращої думки.

Михалыч злобно взглянул на пациента, но промолчал. Сделал трескучую затяжку.

Вежливо продолжил:

– То, что вы сказали по поводу поэтического крика, это любопытно. Но ведь на самом деле жизнь от этого крика не меняется.

– Хто знає. Можливо і змінюється. Принаймні для поета. Чи для того, хто прочитав. Якщо б вірші нічого не змінювали, то були б зовсім марні – невже їх би до сих пір писали? Якщо пишуть, то значить, якийсь у цьому є сенс.

– Но жизнь – это другое. Это то, что происходит между криком и стихом. Обычная, нормальная, спокойная жизнь. Житейская жизнь, так сказать. Чтобы ее хорошо, правильно, с пользой прожить – это тоже своего рода поэзия. Как вам такая мысль?

– Але не при цьому режимі.

– Опять-двадцать пять! Так что же при нем не так?

– Це життя раба. А життя раба – не життя, а існування. Людина гідна не нікчемного животіння, а справжнього життя – насиченого, цілісного, життя, що виражає його потребу в особистому зростанні. Проте, радянська людина навіть не особистість. Вона лише механізм жорстокої системи, гвинтик, що функціонує. Одиниця. Безсловесна і покірна. Зацькована, нікому не потрібна, беззахисна. Безсловесна і покірна. Раб, одним словом.

– Глупости какие. Человек – существо социальное. Ячейка общества. А социалистическое общество дает каждому по возможностям, и от каждого по потребностям.

– Що ж, мушу вас запевнити, у людині набагато більше звіриного, аніж нам цього хотілося би.

– Что вы такое страшное говорите? – усмехнулся Михалыч.

– Так, саме так. Ми і є тварини. Лише одягнуті у костюми.

– Вы сами тоже считаете себя животным?

– Не має значення, як я вважаю. Факт залишається історично доведеним.

– Раз вы так ударились в дарвинизм, то при чем тут тогда советский строй?

– Це протиправний, антигуманний режим. Людина, як і будь-яка жива істота, любить свободу. У неволі вона перетворюється на аморфну, тупу, керовану масу. Я хочу жити у свободі, а цей режим душить будь-які прояви свободи.

– И как вы это можете доказать? – заинтересовался Михалыч.

– Те, що я беззахисний сиджу перед вами – вже доказ. Те, що мене запроторили, як я розумію, в психіатричній лікарні, і насильно тут утримують – вже тому доказ.

– А вы что, считаете себя здоровым?

– Так, вважаю. І я вимагаю дотримання моїх людських прав.

Михалыч, шумно отодвигая стул, встал, потянулся. Что-то в его обрюзгшем, дрябло-пузатом организме пробурчало. Зашагал, заложив руки за спину. Вид у него был задумчивый, благожелательный. Вот-вот казалось, что он начнет насвистывать мелодию.

– Знаете, милейший, не получается, – мягко произнес Михалыч. – Спорно ваше убеждение, так сказать. Если мы выйдем на улицу и спросим у первого встречного гражданина – в свободном он государстве живет или нет – он ответит, что в свободном.

– Звичайно, відповість. Тому що боїться.

– Боится? – наивно удивился доктор.

– Так, боїться. Повертаючись до наших азів, що вільнодумство карається, він відповість так, як того потребує почути режим. Інакше його буде покарано.

– Вас послушаешь, так оторопь берет, – возмутился Михалыч. – Будто мы прямо в тюрьме какой-то живем.

– Саме так. У тюрьмі, – широко улыбнулся пациент. – Я дуже радий, що ви це збагнули.

Михалыч остановился. Лицо помрачнело. Он недовольно уселся на край стола.

Жестким тоном сказал:

– И что, по-вашему, миллионы людей можно удержать в тюрьме?

– За допомогою брехні і потужної репресивної машини – хоч мільярди.

– Занятненько, – хмыкнул Михалыч.

– Принаймні вы намагаєтесь, – добавил пациент.

– Я? – изумился доктор.

– Режим. А ви уособлюєте режим. І в самому, до речі, гидкому, каральному його прояві. Отже, теж вносите свій внесок.