Английский язык с сэром Вальтером Скоттом. Айвенго (Sir Walter Scott Ivanhoe) - страница 14

Нікого результат перших двобоїв не засмутив так, як Седрика Сакса, котрий кожен успіх норманських лицарів сприймав як особисту кривду. Він постійно запитально позирав на Ательстана, навченого лицарських премудростей, поки навпрост не запитав сусіда, чи не хоче той спробувати.

– Я битимуся другого дня, – неохоче відповів Ательстан. – Не варто вже сьогодні надягати обладунки.

Тут і Вамба докинув своє слівце:

– Наскільки почесніше бути першим зі ста, ніж першим із двох…

Його жарт заглушили гуркіт литавр і ревіння сурм, що сповіщали про перемогу Бріана де Буагільбера, який на скаку орудуючи лише важким списом, спішив двох супротивників, один з яких одразу ж беззастережно визнав свою поразку. Щойно сурми й литаври змовкли, пролунав звук самотньої сурми, що означав виклик, кинутий лицареві-хрестоносцю. Усі погляди звернулися до північного краю арени.

Браму поквапилися відчинити, і на полі на вороному скакуні з’явився новий воїн у блискучих сталевих латах із багатою золотою насічкою. У гербі на його щиті було зображено молодий дуб, вирваний з корінням, під яким красувався девіз лицаря: «Той, що втратив спадщину». Зробивши коло, вершник із гідністю привітав принца і глядачів. Лицар зграбно тримався в сідлі, а його статура здавалася радше тендітною, ніж такою, що властива досвідченому воїнові. На превеликий подив глядачів, він рушив до шатра храмовника й сильно вдарив вістрям списа в щит Буагільбера, викликаючи його на смертельний двобій.

Коли обидва супротивники роз’їхалися до різних кінців арени, тривожне очікування глядачів сягнуло межі; у глибокій тиші пролунав високий звук сурм, і супротивники, ніби дві блискавки, помчали назустріч один одному.

Коли вони зійшлися в герці, їхні списи розлетілися вщент по самі рукояті, а коні обидвох лицарів звилися дибки і, підкинувши груддя землі, відскочили назад. Змінивши списи, супротивники знову виїхали на середину арени. Цього разу храмовник ударив так влучно й сильно, що наконечник його списа ввійшов у самісіньку середину щита невідомого лицаря, і той злегка хитнувся в сідлі. Проте одразу ж і сам хрестоносець дістав потужний удар списом у забрало, попруга його сідла луснула, і Бріан де Буагільбер разом із конем упав на землю, зникнувши у хмарі пилу.

Зшаленівши від люті, храмовник скочив на ноги і, вихопивши меча, кинувся на свого кривдника. Одначе розпорядники турніру одразу ж нагадали йому, що правила суворо забороняють двобої у перший день лицарських змагань.

– Ми ще зустрінемося, – злісно прохрипів храмовник, відкинувши меча і ловлячи повіддя коня.

Обладунки Буагільбера були дуже зім’яті, сам він помітно кульгав, залишаючи бойовище.

Не сходячи з коня, лицар зажадав кубок вина й, осушивши його до дна, дав знак своєму сурмачеві кинути виклик решті лицарів – улаштовувачам турніру.

Першим на арену виїхав барон Фрон де Беф, справжній велетень у чорному панцирі. В обох супротивників списи зламались у першому ж зіткненні, але при цьому барон утратив рівновагу, трохи не вилетівши з сідла, і судді постановили, що він програв. Далі відбулася сутичка з бароном Мальвуазеном і була так само успішною, як і наступний бій із Гранменілем. Обидва визнали себе переможеними. Ральф де Віпонт поповнив список блискучих перемог незнайомця, з такою силою гепнувшись на землю, що кров заструменіла з-під його забрала. Непритомного нормана довелося виносити з арени.

Тисячі захоплених голосів вітали рішення принца й вирок суддів. Переможцем першого дня турніру був визнаний Лицар, Що Втратив Спадщину.

Переможця попросили зняти шолом або підняти забрало, перше ніж він постане перед принцем Джоном, одначе невідомий лицар ввічливо відмовився. Зробивши почесне коло, він зупинив коня перед королівською ложею.

Принц шаленів із цікавості, хоча й дуже засмутився через безславну поразку своїх фаворитів. Він марно гадав, хто ж ховається під сталевим забралом незнайомця та легкодухо боявся думки, що це один із дворян, наближених до Ричарда, який повернувся з походу до Палестини. Проте невідомий лицар спокійно схилив голову, вітаючи принца, і той звелів підвести переможцеві призового коня. Зверхньо схваливши Лицаря, Що Втратив Спадщину, принц промовив: