Английский язык с сэром Вальтером Скоттом. Айвенго (Sir Walter Scott Ivanhoe) - страница 15

– Вам, сер, надано честь обрати ту прекрасну даму, котра посяде трон королеви кохання і буде головною на завтрашньому святі. Лицарю, опустіть ваш спис!

Той виконав наказ. Принц Джон начепив на вістря списа вінець із зеленого атласу, прикрашений золотим обручем у вигляді сплетених сердець і наконечників стріл, та дав знак. Глядачі завмерли в чеканні.

Седрик Сакс, невимовно задоволений поразкою храмовника й баронів, яких він ненавидів, жадібно стежив за кожним рухом переможця. Леді Ровена здавалася байдужою, проте і її очі не відривалися від постаті лицаря. Навіть флегматичний Ательстан ожив і наказав принести собі кубок мускатного вина, щоб випити його на честь героя турніру. І тільки Ісаак із Йорка був дещо стурбований тим, що сталося.

– Ну й прудким виявився наш вояк, – скаржився він дочці. – Зовсім не береже чистокровного коня, ніби це в’ючний віслюк. А дорогі обладунки? Він що, знайшов їх на битому шляху?

– Не кажи так, батьку, – заперечила Ревекка, – адже хоробрий лицар щохвилини важив життям.

Тим часом переможець наблизився до галереї, де сиділа родина Седрика Ротервудського. Близько хвилини лицар постояв нерухомо, а потім шанобливо схилив спис і поклав вінець до ніг прекрасної саксонки. Щоки леді Ровени спалахнули легким рум’янцем, і тієї-таки миті загриміли сурми, а герольди оголосили її королевою турніру.

Принц Джон, супроводжуваний почетом, рушив до виходу, народ почав потроху розходитися. Натовп глядачів розсипався долиною. Більшість із них попрямували в Ашбі, де в замку зупинилася знать і брат короля Англії.

Незабаром голоси почали стихати, і на спорожнілому бойовищі запанувала глибока тиша. Лише зрідка долинав сміх слуг, що прибирали на ніч подушки й килими з галерей для титулованих гостей. Навкруг арени розчахнулися двері кузень, підмайстри почали роздмухувати горна, і в загуслому вечірньому присмерку взялися до роботи зброярі та майстрові. Загін воїнів, які змінювали один одного що дві години, оточив бойовище, щоб вартувати до ранку.

Ні Седрик Сакс, ані леді Ровена, ні навіть Ательстан не прийняли люб’язного запрошення принца Джона повечеряти у його товаристві. Чемно відмовився від поїздки до замку й Лицар, Що Втратив Спадщину. Щойно глядачі підвелися зі своїх місць і рушили до виходу, переможець турніру поквапився сховатись у своєму наметі.

Одначе вже за півгодини лицареві доповіли, що до нього з’явилися п’ятеро зброєносців улаштовувачів турніру. Лицар негайно насунув на обличчя каптур плаща, у який перевдягнувся, щойно звільнившись від обладунків. Слуга, закутаний у таке саме глухе вбрання, ніби й він, подібно до свого хазяїна, волів залишитися невпізнаним, проводив пана туди, де на нього очікували.

– Згідно з правилами турніру, – почав один зі зброєносців, – я, слуга лицаря Бріана де Буагільбера, посланий ним, щоб вручити вам коня та зброю, які служили йому під час змагання. Ви можете залишити їх собі або вимагати грошовий викуп.

– Від вашого господаря я нічого не візьму, – відповів переможець. – Перекажіть йому, що наш двобій ще не закінчено.

– Нам також доручили, – виступив уперед інший зброєносець, – запропонувати хороброму лицареві по сто золотих монет викупу за кожного з коней та обладунки.

– Я прийму половину цієї суми, – відповів Лицар, Що Втратив Спадщину. – Решту поділіть між собою та віддайте іншим слугам.

Повернувшись до свого шатра, він, осміхаючись, покликав слугу:

– Досі, Гурте, ти чудово виконував роль мого зброєносця та прислужника. Я хочу нагородити тебе за всі небезпеки, що їх ти зазнав, прийми, зроби таку ласку, ці десять золотих за ретельність і відданість…

– Так я тепер багатий! – вигукнув, зрадівши, свинопас.

– …А цей ось мішок із золотом негайно ж віднеси в Ашбі. Відшукай там Ісаака з Йорка. Нехай із цих грошей він візьме те, що належить йому та його родичеві.

– Усе буде точно виконано! – Гурт поцілував лицареві руку, узяв шкіряний гаман і залишив намет, міркуючи: «Не бути мені саксом, коли не змушу клятого єврея запросити рівно третину!»

…У покої, прикрашеному по-східному пишно, на вишитих шовком подушках лежала Ревекка, мовчки стежачи ніжним і тривожним поглядом за своїм батьком. Невимовно засмучений, схвильований, Ісаак походжав перед дочкою, час від часу сплескуючи худими руками і закочуючи очі.