Канни і виноград - страница 4

– Можливо, цілком можливо. Хоча я в цьому не певний.

– А що ви в ньому найчастіше носили?

– Книги, які найбільше мене цікавлять.

Професор на мить зупинився, глянув на майора, потім перевів погляд на сержанта й з пафосом вимовив:

– А найбільше мене цікавлять ті книги, які зовсім не цікавлять читачів. Ви, мабуть, чули про мою унікальну бібліотеку?

– Чув, чув, – поквапно кивнув головою майор Ситорчук. І подумав: чи питати про золото? Чи, може, це з'ясується під час експерименту? Він не встиг сам собі дати відповіді, як до кабінету без стуку увірвалася медсестра й закричала:

– Професоре, він збожеволів!

Сержант Квочка насторожився. Усе це йому здалося дуже підозрілим.

Увечері сержант Квочка підвіз інкасаторський мішок, узятий напрокат у місцевому банку, і передав його лейтенанту Фостикову.

Лейтенант запропонував Арнольду Івановичу якомога детальніше відтворити картину вчорашнього вечора. Арнольд Іванович, наче заведений механізм, спочатку зайшов до аптеки, взяв флакон шампуню «Золоте руно», тоді – до книгарні, де придбав останню книгу відомого поета й гумориста Пилипа Мурашкевича (Арнольд Іванович дуже любив цього цікавого і своєрідного письменника, який почав друкуватися ще до війни, але першу книгу поезій «Весняні грози» видав у 60-х роках ХХ століття). Потім професор попростував до ювелірного магазину «Скіфська сережка».

Усе йшло за планом. Арнольд Іванович вийшов із «Скіфської сережки», як новий позолочений годинник вартістю 128 крб. 49 коп., і радісно вигукнув: – Пригадав! Я усе пригадав!

Лейтенант Фостиков і сержант Квочка підбігли до професора й синхронно запитали:

– Що? Що вам вдалося пригадати?

Арнольд Іванович розгублено закліпав своїми великими очима, які під окулярами були ще більші, і, розвівши руками, тихо промовив:

– Забув. Я знову усе забув. Проклятий склероз заїдає.

Доводилося починати все спочатку. Але було пізно: ювелірний магазин уже зачинили.

Тільки увечері, після рапорту Фостикова та Квочки, майор дозволив собі на хвильку розслабитися. Він утомлено опустився у важке шкіряне крісло й затягнувся сигаретою...

Сизий дим хвилями розпливався по кабінету. А майор сидів і згадував ранкову подію.. Після вигуку медсестри: «Професоре, він збожеволів!» – Ситорчук накинув наопашки халат і поспішив тоді услід за професором до палати № 7. Картина справді була вражаюча: хворий ходив по палаті й нестримно реготав. У руках він тримав розгорнуту книжку, але що найдивніше – в нього на чолі не було ніякої гулі!

Шлапаківський глянув на його чоло, потім на книгу – й піднесено резюмував:

– Перший випадок у моїй практиці, коли сміх вилікував людину. До речі, це моя книга! Одна із тих, що були в мішку.

Майор рвучко вихопив із рук хворого книгу, глянув на обкладинку Й запитав:

– Звідки вона у вас?

– Друзі принесли, – все ще сміючись, відповів пацієнт.

– Книга – найкращий друг людини, – патетично промовив професор.

– А хто ваші друзі? – поцікавився майор у хворого. Той раптом скис, і на його чолі знову почала рости ультрамаринова гуля...

– Я пригадав! Я усе пригадав! – раптом вигукнув професор Шлапаківський і потяг майора Ситорчука до ординаторської.

– Сержанте Квочко! Ви залишаєтесь на посту. Наказую: з хворого у палаті № 7 ні на мить не спускати ока, – на ходу кинув майор і щез за білосніжними фалдами професорського халата... Й ще він чітко пам'ятає, як сержант приклав руку до козирка й крякнув:

«Слухаю!»

Тепер майору майже все було зрозуміло. Ситорчук підвівся із крісла й розчинив вікно. Війнуло свіжою прохолодою. Нез'ясованими лишилися тільки троє питань:

1. Чому саме ця книга мала потрапити до бібліотеки професора Шлапаківського?

2. Де тепер перебуває мішок і решта книг?

3. Що за золото й чи було воно в мішку?

... У двері постукали. Майор Ситорчук повернув голову На порозі стояв лейтенант Фостиков. У його руках був макінтош професора Шлапаківського.

– Я так і думав, – сказав майор Ситорчук, ретельно оглянувши макінтош. – Один із них схопив професора лівою рукою і зупинив. Гадаю, це був більярдист-професіонал, частий відвідувач КВІККу