Канни і виноград - страница 6

– Хвилиночку!. Одну склянку насіння, – підійшов він ближче й тільки тепер побачив те, по що ішов до КВІККу. Баба тримала не стареньку господарську сумку, як завше, а інкасаторський мішок під номером 3645/888. Цей мішок належав професорові Шлапаківському...

Фостиков не на жарт розгубився: як бути далі? Потреба йти до КВІККу ніби вже відпала. Мішок, що його наказав розшукати майор Ситорчук, знайдено. Лейтенант кинувся до найближчого телефону-автомата. Як завжди, не було де розміняти по дві копійки. А 02 – зайнято. Нарешті він додзвонився.

– Майор Ситорчук слухає, – пролунав у трубці до болю рідний голос – Що трапилося? Доповідайте.

Лейтенант був лаконічний, як телеграма. Те, що почув майор Ситорчук, навіть його, бувалого в бувальцях, здивувало. Шеф, здається, уперше розгубився, і деякий час трубка мовчала...

– Негайно затримайте бурштинову, як ви кажете, бабу й розпитайте, звідки в неї професорів мішок.

Лейтенант повісив трубку. Коли він підбіг до того місця, де баба Милещиха торгувала насінням, її і слід пропав.

У більярдній клубу було накурено так, що хоч вішай кия. Але пильне око лейтенанта Фостикова відразу запримітило потрібного індивідуума: баба Милещиха сиділа в кутку за маркерським столиком з олівцем у руках.

На столику перед Милещихою лежав яскравий футбольний календар «Для вас, болільники!». Баба червоним олівцем робила в ньому якісь позначки. «Очевидно, поправляє, коли наступний матч на стадіоні, – констатував Фостиков. – Адже саме в ці дні в неї найбільша виручка».

Уздрівши лейтенанта, баба від несподіванки впустила олівець і схопилася обома руками за голову.

– Вас на хвилинку можна? – чемно попросив лейтенант Фостиков.

Баба зблідла й покірно побрела за ним до гардеробної.

– Мене цікавить лише одне: де...

Баба Милещиха його перебила:

– Де я беру насіння?

– Де ви взяли інкасаторський мішок?

– Отой?..

– Отой, – механічно повторив лейтенант.

– Та він тут, у гардеробній, – полегшено зітхнула баба. – Його хтось у мене залишив. Здається, професор Шлапаківський. Це з ним часто трапляється. Сказано ж – професор!.. А вчора був лазневий день. Так я оце просто з роботи надумала до лазні сходити. Сітку своїй знайомій позичила на кавуни, а білизну ні в чому нести. То я й узяла професорову торбу. Там дві книги якісь були, пляшка шампуню, хай він сказиться, і щось у пакеті… Шампунь я з собою узяла. Думаю, помию голову, а вранці відкуплю. От і помила... Оце бачите, – баба сіпнула себе за бурштиновий кучерик, – чортзна-яка стала. Чим хоч відмивай… А вранці вже з дому взяла мішок, щоб із сумкою не возитися, набрала насіння – і до стадіону. Сьогодні ж якраз наша «Турбіна» грає. Продала трохи, коли це ви нагодились... Зупинилися переді мною. Я й злякалася. Ну, думаю, знов оштрафують. Коли ж ні... А як побачила, що до телефону побігли, догадалась: «З начальником радиться, що з бабою робити». Я й утекла...

– А де ж той мішок? – нетерпляче запитав Фостиков.

– Мішок? А, мішок я на тому ж місці поклала, де й узяла. Там і шампунь, і книги, і отой з чимось пакет. Усе як було...

– Я б хотів на нього подивитися, – витираючи носовичком внутрішній обідок кашкета, сказав Фостиков.

– Та він отутечки під стойкою, у гардеробній. – Баба Милещиха по-молодечому перехилилася через бар'єр. Понишпорила, потім забігла до гардеробної, на мить присіла, тоді підвелася і безпорадно озирнулася на всі боки...

– Ой божечко! – заголосила вона. – А я ж його ось тутечки півгодини тому поклала...

Лейтенант по-спринтерському перемахнув через бар'єр. П'яти секунд вистачило для того, щоб переконатися: мішок № 3645/888 зник...

– Цього й треба було чекати, – промовив майор Ситорчук, глибоко затягнувшись сигаретою. – Не пізніше ніж завтра злочинці до мене прийдуть самі.

– Як?! – мимоволі вихопилось у лейтенанта Фостикова.

– Дуже просто. Я все уже продумав… А зараз – спати, спати й ще раз спати...

Тільки тепер усі троє збагнули, що ось уже дві ночі підряд ніхто з них не змикав очей і не їв. Цигарковий дим і свіже, настояне на соковитих осінніх яблуках повітря були чи не єдиною їхньою їжею.