Триумф и трагедия Эразма Роттердамского; Совесть против насилия: Кастеллио против Кальвина; Америго: Повесть об одной исторической ошибке; Магеллан: Человек и его деяние; Монтень - страница 5

У безупинному плині історії чудодійними бувають хвилини, коли геній людини поєднується з генієм доби, коли окрема особистість прозорливо передбачає прагнення свого часу. Серед країн Європи була одна, котрій ще не вдалося виконати свою частку загальноєвропейського завдання, а саме – Португалія, яка після тривалої героїчної боротьби звільнилася від панування маврів. Тепер, коли свободу і самостійність остаточно здобуто, нуртуючі сили молодого енергійного народу змушені бути бездіяльними; природне бажання розширити свої землі, притаманне кожній молодій нації, попервах не знаходить виходу. Всі сухопутні кордони Португалії прилягають до Іспанії, дружньої, братньої країни, отже, розширити свої території маленька і бідна Португалія може лише шляхом морської торгівлі та колонізації. Але, на лихо, географічне положення Португалії порівняно з усіма іншими мореплавними народами Європи було – чи, може, лише видавалося таким на той час – найменш сприятливим. Бо Атлантичний океан, хвилі якого, накочуючись із заходу, розбиваються об португальське узбережжя, вважався, згідно з географією Птолемея (єдиного авторитету середньовіччя), безмежною, нездоланною водяною пустелею. Таким же нездоланним зображався на птолемеївських картах світу південний шлях – уздовж африканського узбережжя: вважалося неможливим обійти морем цю піщану пустелю, цю сувору, ніким не заселену країну, що простяглася нібито аж до арктичного полюса й жодною протокою не була відокремлена від terra australis[4].

На думку давніх географів, з усіх морських країн Європи Португалія, яка не була розташована на березі єдиного судноплавного моря – Середземного, перебувала в найбільш невигідному становищі.

І ось метою життя одного португальського принца стає зробити, здавалося б, неможливе, відважитися на спробу й довести, як мовиться у Біблії, що останні можуть стати першими. Що, коли Птолемей, цей geograph us maximus[5] цей батько землезнавства, помилився? Що, коли цей океан, могутні хвилі якого іноді наносять із заходу й викидають на португальське узбережжя рештки дивовижних, невідомих дерев (десь вони мали таки рости), зовсім не безкраїй, а веде до нових, незнаних країн? Що, коли Африка заселена й потойбіч тропіків? Що, коли велемудрий грек просто напустив туману, запевняючи, ніби цей недосліджений материк не можна об’їхати морем, ніби океаном неможливо потрапити до індійських морів? Тоді Португалія, розташована західніше, ніж інші країни, стане справжнім трампліном усіх відкриттів – звідси відкриється найближчий шлях до Індії. Тоді Португалія не буде відокремлена океаном, а, навпаки, як жодна інша європейська країна, буде займатись мореплавством. Ця заповітна мрія зробити маленьку безсилу Португалію великою морською державою, й Атлантичний океан, що досі вважався нездоланною перепоною, перетворити на морський шлях, стала in nuce[6] метою всього життя інфанта Енріке, якому історія справедливо і водночас несправедливо дала ймення Генріха Мореплавця. Несправедливо, бо, за винятком короткого війського походу в Сеуту, Енріке жодного разу не ступав ногою на корабель, не написав жодної книжки про мореплавання, жодного навігаційного трактату, не накреслив жодної карти. І все ж історія з повним правом нарекла його цим іменем, бо виключно мореплаванню й мореплавцям віддав цей португальський принц усе своє життя і все своє багатство. Відзначившись ще юнаком під час облоги Сеути (1412), ця одна з найбагатших людей країни, син португальського і племінник англійського короля, міг би вдовольнити своє честолюбство, посівши будь-яку найпрестижнішу посаду: європейські двори навперебій запрошують його до себе, Англія пропонує пост головнокомандувача. Проте цей дивак і мрійник вибирає натомість творчу самотність, знаходячи собі притулок на мисі Сагреш, колись священному (sacrum) мисі стародавнього світу, і там упродовж майже п’ятдесяти років готує морську експедицію в Індію й тим самим – великий наступ на Mare incognitum[7].

Що саме вселило в цього самотнього й заповзятого мрійника мужність наперекір найбільшим космографічним авторитетам того часу, наперекір Птолемею та його некритичним послідовникам обстоювати твердження, що Африка не є примерзлим до полюса материком, що її можна обпливти і що саме цей морський шлях веде в Індію? Цю таємницю навряд чи буде коли розкрито. Щоправда, на ту пору переповідали історію (ще згадувану Геродотом і Страбоном), буцімто у темну годину фараонів фінікійський флот, перетнувши Червоне море, по двох роках, зовсім несподівано повернувся додому крізь Геркулесові стовпи (Гібралтарську протоку). Мабуть, інфант чув від маврів-работоргівців, що по той бік Lybia deserta