Триумф и трагедия Эразма Роттердамского; Совесть против насилия: Кастеллио против Кальвина; Америго: Повесть об одной исторической ошибке; Магеллан: Человек и его деяние; Монтень - страница 7

Але така вже трагічна доля предтеч – помирати на порозі землі обітованої, так і не побачивши її на власні очі. Енріке не спізнав жодного з великих відкриттів, що обезсмертили його вітчизну в історії вивчення Всесвіту. До року його смерті (1460) зовні, у географічному просторі, ще не було досягнуто якихось помітних успіхів. Прославлене відкриття Азорських островів та Мадейри було насправді лише їх повторним відкриттям (ще 1351 року вони були позначені в Лаврентійському портулані). Просуваючись уздовж західного берега Африки, кораблі інфанта навіть не досягли екватора; розпочалася лише малозначна і не вельми похвальна торгівля білою, а здебільшого «чорною» слоновою кісткою – інакше кажучи, на сенегальському узбережжі масово викрадають негрів, аби потім продати їх на невільничому ринку в Лісабоні, та ще знаходять де-небудь трохи золотого піску; це мізерне, не дуже славне починання – то все, що пощастило Енріке побачити із своєї заповітної справи. Насправді ж вирішального успіху вже досягнуто. Бо не пройденими морськими просторами і відстанями вимірюється перша перемога португальських мореплавців, а тим, що було здійснено ними у духовній сфері: в розвитку підприємливості й подоланні шкідливих забобонів. Споконвіку моряки потайки переповідали один одному, нібито за мисом Нон (що означає за мисом «Далі немає шляху») судноплавство неможливе. За ним одразу починається «зелене море мороку», і лихо тому кораблеві, який наважиться зайти у ці згубні води. Від сонячного жару в тих тропіках море кипить і клекоче. Обшивка судна і вітрила миттю спалахують вогнем, кожен християнин, що насмілиться проникнути в цю «країну сатани», пустельну, наче вулканічний ландшафт, негайно стає негром. Ці байки навіювали такий непереборний страх перед південними морями, що папа, аби хоч якось умовити моряків до участі в перших експедиціях Енріке, мусив пообіцяти кожному повне відпущення гріхів; лише після цього вдалося завербувати кількох сміливців, які погодилися вирушити в ці перші подорожі в незнані краї. І якою ж була радість португальців, коли Жіл Еаннеш 1434 року обігнув, як вважалося, отой нездоланний мис Нон і вже з Гвінеї повідомив, що преславний Птолемей виявився добрячим брехуном, «бо пливти під вітрилами тут так само легко, як і в нас удома, а країна ця навдивовижу багата й гарна». Тепер, нарешті, справа зрушила з мертвої точки; Португалії уже не доводиться, як раніше, з великими труднощами розшукувати моряків – вони самі сходяться звідусіль, шукачі пригод і любителі мандрів. Кожна нова вдала подорож робить мореплавців ще відважнішими, і непомітно з’являється ціле покоління молодих людей, що цінували пригоди більше, ніж життя: «Navigare necesse est, vivere non est necesse»[10]. Це давнє матроське прислів’я знову оволодіває людськими душами. І там, де молоде покоління згуртовано й рішуче береться за діло, світ стає іншим.

Тому-то смерть Енріке означала лише останній короткий перепочинок перед вирішальним стрибком. Щойно зійшов на трон діяльний король Жуан II, як почався злет, що перевершив усі сподівання. Жалюгідні черепашачі кроки змінилися нараз стрімким бігом, стрибками лева. Якщо ще вчора грандіозним досягненням вважалося, що за дванадцять років плавання було пройдено небагато миль до мису Боядор і що по дванадцяти літах повільного просування мореплавці благополучно дісталися Зеленого мису, то тепер стрибок на сто, п’ятсот миль уже не видається чимось незвичайним. Можливо, тільки наше покоління, на очах якого завойовується повітряний простір, ми, хто так само нестримно радів, коли аероплан, злетівши над Марсовим полем, перший час міг протриматися у повітрі всього три, п’ять, десять кілометрів, а десятьма роками пізніше уже бачили перельоти через материки й океани, – лише ми, мабуть, здатні повною мірою осягти ту гарячу підтримку, той хвилюючий тріумф, яким уся Європа супроводжувала несподіване проникнення Португалії у незвідану далечінь. 1471 року досягнуто екватора, у 1484 році Дьогу Кан висаджується аж біля гирла Конго і, нарешті, в 1486 році збувається пророча мрія Енріке: португальський моряк Бартоломеу Діаш досягає південного краю Африки, мису Доброї Надії, який він спершу, через шалені шторми, нарікає «Cabo Tormentoso» – «мисом Бур». Але хоча ураганний вітер шматує вітрила і розколює щоглу, відважний конкістадор рішуче просувається далі. Він уже досяг східного узбережжя Африки, звідки мусульманські лоцмани могли б легко довести його до Індії, та матроси зчинили бунт і заявили: на цей раз вистачить. З розбитим серцем Бартоломеу Діаш змушений повернути назад, не з власної вини позбавлений слави бути першим європейцем, що проклав морський шлях до Індії; пізніше іншого португальця, Васко да Гаму, за цей героїчний подвиг буде оспівано у безсмертній поемі Камоенса. Як завжди, першовідкривача, трагічного фундатора забуто задля більш удачливого завершувача.