Творчество Лесной Мавки - страница 49

стр.
 I odmieniał się na bezśmiercie.
 Cicho śpiewał łagodny las
 starożytnej wsi czarodziejskiej.
 Żyli głosy srebrnysh gitar.
 Żylo słońce na drzeworytach.
 Święty ogień…
        Zgubiony skarb,
 mojej Rusi zlamane skrzydło.
 Czarnym stał się mi biały świat!
 Czarodziejski las nie powrocisz.
 Śiwym wilkiem tam płacze wiatr —
 obłąkanej pokuta Rusi.
* * *
 Jarzębinowa krew
 po kropli spada w okno
 I dołu, w zapłakane ciche trawy.
 Przychodzi czarny ptak jej pić.
 Po kropli spada krew jarzębinowa.
 W zielony dom nie  wrocie gospodarz.
 O jarzębino, siostro jarzębino,
 popłacz tu ze mną,
 mojim bolem zaliej
 rozbite okno…
* * *
 Z jabłoni dzikiej wiatr rwie kwiat,
 w łzach bursztynowych stoję sosny.
 Ja szukam ten zgubiony świat
 z drewnianym starożytnym słońcem.
 Mineło większe śmierci łat,
 jak błądzem zmarlymi ścieżkami
 I szukam ten zgubiony świat,
 gdzie dom zielony pod sosnami.
* * *
 Ziemio moja, nóżem pokrajana,
 krewna Rus, za Judyn grosz sprzedana!
 W gniewie szumią sosny bursztynowe,
 czarny wiatr do Boga niesie słowa:
 czas mój, czas, stółecie obłąkane!
 Święty ogień, jak wiewiórka ruda,
 skoczy w dom, gdzie zamieszkali Judy.
* * *
 Na białej dzwonnice
 żałoba majowa.
 Na strunach urwanych
 muzyka i słowa.
 Tam słońce sosnowe
 ma usmiech dziecinny,
 wkazuje nam drogu.
 O świat czarodziejski,
 w żałobie majowej
 zabity bez winy!
 Niech lesna modlitwa
 odmienie się  w bitwu!
 Las śmierci nie wierze.
 Niech drzewa-żołnierzy
 powstają na wroga!
 Nie oddam dzwonnicy,
 nie oddam świętyni,
 ojcówskiego progu!

В этом разделе мои стихи на славянских языках, польском и украинском. Правда, на украинском я писала очень мало, а вот в польском ощутила свое второе крыло.

Спомин

 Була моя у лагiднiй покорi.
 Була менi як непiзнаний свiт.
 А яблука котилися, як зорi,
 губилися у росянiй травi.
 А ми збирали iх собi на щастя,
 хмiльнi слiди ховали споришi.
 Я тихо цiлував тво зап ястя,
 шукав шляху до бiдноi душi.
 Спомин кличе до саду старого.
 Ти приходиш, як ангел, вночi.
 Ми згубили вiд щастя ключi,
 у минуле нема дороги.
  I зимно, i душа не хоче миру,
 а сон, як кiнь слiпий, верта назад.
 Тодi блищав лиш мiсяць, як сокира,
 а вже i справдi порубали сад.
 О давня, я тебе не потривожу,
 нема вже яблук в росянiй травi.
 Як всiх нещасних в свiтi — Матiр Божа,
 мене твiй образ береже довiк.

Матiнка

 Матусю, свiтла берегине,
 тобi вклонюся, мов святiй.
 Душею я до тебе лину
 крiзь терен буднiв i надiй.
 Коли з життєвої розлуки
 до тебе повернуся, мамо,
 я поцiлую рiднi руки
 смиренно, як  iконку в храмi.
 До дому рiдного, до матерi стежина
 одна у серцi, як земна калина.
 Моя пресвiтла, лагiдна матусю,
 я на зорi за тебе Богу помолюся.
 Там небо журавлями вишите
 над домом, рiдним назавжди.
 А весни облiтають вишнями
 i зрiють лiт важкi плоди.
 О мамо, я люблю i вiрю,
 я повернуся, лиш чекай,
 як журавлi знаходять сiрi
 небесний шлях у рiдний край.

Львівське

Моїй сестрі Тіні

 Місто Лева — поезія в камені,
 зачаровані сиві віки.
 Таємниця тужливої пам'яті
 львівські роки вплітає в вінки.
 Місто древнім Велесом всміхається.
 Над соборами — осені дим.
 І загублена молодість бавиться
 левеням, наче день, золотим.

ПРОЗА

Горислава

I

Затаился Полоцк в ночи, как рысь. Тишина и темень, только где-то в дальних домах виднелись прищуренные желтые огни. Черное окно в оскале резной рамы уводило взгляд молодой княжны к небу, холодная комната сочувствовала ей. Долгие нынче ночи. По времени уж утро, а за окном всё та же сутемень. Долго, больно восходить солнцу.

Рогнеда стояла у окна, безучастно глядела на сонный город, на сутулые невидимые во мгле улицы. Расплелась мягкая коса цвета гречишного меда. И отчего-то очень зябли тонкие пальцы, всё согревала их дыханием.

Дверь всхлипнула и распахнулась, и ворвалось в залу чудное дикое существо, ростом в пояс Рогнеде, с гримасой фавна.

- Отец хочет видеть тебя, — создание важно поклонилось своей юной госпоже, при этом едва устояв на хлипких ногах. Это был маленький шут Рогнеды, умный и преданный, подаренный ей отцом еще в детстве. Они росли вместе, и часто думалось Рогнеде о том, зачем на земле столько горя, несправедливого горя; почему она вот статной и здоровой родилась, княжной к тому же, а мальчику простолюдину судьба приделала горб и дурацкую гримасу, и собственная мать продала его на ярмарке за три гроша. Ваул был товарищем детских забав Рогнеды, она привязалась к нему, славному, родному, и с каждым годом меньше доверяла другим людям.